20 незвичайних дверей Києва, які варто побачити на власні очі

20 незвичайних дверей Києва, які варто побачити на власні очі
Відомо ж бо, що давня людина придумала двері, як захист для свого доісторичного житла – печери. Очевидно, що перші двері людства були виготовлені зі шкіри або якоїсь тканини, а вже згодом, через багато тисячоліть, настала черга вишуканих, виготовлених у різних архітектурних стилях, дверей. Багато історичних дверей у сучасних європейських країнах вважаються справжніми шедеврами та оберігаються як мистецькі витвори.

Попри те, що Київ має багатотисячолітню історію, до нашого часу збереглося місто переважно XIX–XX століть. Але це не применшує цінність, різноманітність, незвичайність його архітектурно-культурних пам’яток. Це стосується і дверей, однієї з головних складових будинків, важливої їх деталі. Оскільки без дверей будівля не може бути естетично завершеною.

Майже рік тому, з метою популяризації знань про місто та фіксації того старого Києва, який ми так стрімко втрачаємо, у Фейсбуці був створений проєкт «Двері Києва» – сторінка про старі і нові, дерев’яні і залізні, доглянуті та не дуже київські двері. За цей час було опубліковано понад 50 світлин з коротким історичним коментарем.

Ці двері в стилі історизм можна побачити у середмісті, неподалік від велотреку. Вони є парадним входом до п’ятиповерхової будівлі на вулиці Липинського, збудованої у 1908 році. Двері звертають на себе увагу розміром, кольором і оформленням. Дехто з підписників фейсбучної сторінки навіть порівняв їх з дверима до британського посольства, мовляв, викликає асоціації з червоною лондонською телефонною будкою.

Для дверей такого стилю характерне симетричне вертикальне членування, світлики над дверима, які діляться на дрібні шибки з допомогою дерев’яного (або металевого) переплетіння, на скло яких можуть наноситися малюнки або написи. Тафлі, нижня частина дверей, найчастіше оформлені у формі русту (прямокутників) або декоровані різьбленням.

Дерев’яні вхідні двері збереглися в особняку по вулиці Отто Шмідта в місцевості Татарка. Збудований на самому початку ХХ століття архітектором Андрієм Крауссом двоповерховий особняк належав титулярному раднику Руссіянову. Згодом будинок був перетворений на житловий, поділений на чотири квартири. Гарно декоровані двері розташовані по центру головного фасаду, але за призначенням, на жаль, не використовуються, мешканці користуються іншими входами.

Особняк є свідком гучної в історії Києва та тодішньої Російської імперії «справи Бейліса», судового процесу 1913 року над евреєм Менделем Бейлісом, якого звинувачували у вбивстві з ритуальних мотивів сусіда, християнського хлопчика Андрія Ющинського. Події цієї відомої на весь світ справи, що була сфабрикована з політичних мотивів, розгорталися саме на Татарці, у сусідніх будинках.

Двері мечеті Ар-Рахма (Милосердя), яка знаходиться на легендарній горі Щекавиця. Мечеть збудована на зламі тисячоліть, у 1996–2012 роках, за проєктом двох архітекторів – Олександра Комаровського та Рідвана Маджзуба. Розрахована на 2000 вірян. В оформленні фасадів використаний вулканічний туф. Цей декоративний камінь був спеціально привезений з Азербайджану.

Дерев’яні двері мусульманської святині прикрашені чеканкою у вигляді геометричних фігур, що переплітаються між собою. На верхній частині стулок вирізьблений символ віри – «шахада»: «Немає інших богів, окрім Господа Всевишнього Аллаха, а Мухаммед є Його посланником і пророком» та «Іменем Господа Всевишнього, дай Боже». Знаходяться двері в арковому порталі, який має назву пештак, обрамлення декоровано східним орнаментом. Під арковим склепінням розміщена «дуа» (молитва): «Єдиним джерелом сили для боротьби з усілякими негараздами, захисту людини є Господь Всевишній» (цитати – переклад з арабської).

Одні з дверей Ренесансної зали «Шоколадного будинку». Особняк з такою солодкою назвою був збудований у 1899–1901 роках в елітному районі Липки архітектором Володимиром Ніколаєвим. «Шоколадним» його назвали через коричневий колір фасаду, облицьований рустом, що нагадує плитку шоколаду. Належала вишукана будівля шанованій у місті людині – меценату, купцю, гласному Київської думи Семену Могилевцеву. Цей особняк – один з небагатьох у столиці, в якому збереглися розкішні інтер’єри.

Загалом до Ренесансної зали, яка за часів господаря була великою парадною їдальнею, ведуть троє однакових дерев’яних різьблених дверей. Стіни їдальні прикрашали майстерно зображені гірлянди з фруктів та ягід, які завдяки роботі реставраторів можна побачити і сьогодні.

Двері колишньої торгової біржі на вулиці Інститутській. Сучасні, із заскленими стулками, обрамлені рустованими пілястрами. Неоренесансну будівлю для однією з перших комерційних установ Києва збудував у 1870–1873 роках тодішній головний архітектор міста Олександр Шіле.

Якщо на початках вона задовольняла потреби фінансистів, торгових агентів, купців, та навіть слугувала концертним залом і виставковим центром, то з часом біржі у цих стінах стало затісно і вона переїхала у нове просторе приміщення на Хрещатик, а цю будівлю зайняв Земельний банк.

За радянських часів це був клуб Ради Міністрів УРСР, нині – клуб Кабінету Міністрів України, в якому відбуваються різноманітні урядові заходи.

Двері з «короною» із листя хмелю. Такі можна побачити на вулиці Банковій – у прибутковому будинку генерала де Вітте, будівництво якого тривало впродовж 1908–1910 років. У результаті Липки прикрасила будівля у популярному на початку ХХ століття стилі модерн з великими, на висоту цокольного та першого поверхів, порталами головних входів до парадних.

Світлики над дверима мають як естетичне значення, так і практичне – природнє освітлення сходової клітини. Вони складаються ніби з двох частин – прямокутної та півциркульної, переплетіння розділяють їх на шибки різноманітних форм. Таке оформлення повторюється і на засклених стулках дверей.

Сьогодні ці двері ведуть до приміщень комітетів Верховної Ради України.

Одні з трьох вхідних дверей до будівлі Національного банку України, яка зводилася у 1902–1905 роках для Київської контори Державного комерційного банку.

Проєкт будівлі у поєднанні стилів раннього флорентійського відродження та північноіталійської готики розробили архітектори Олександр Кобелєв та Олександр Вербицький. У 1934 році під час реконструкції під керівництвом Кобелєва було додано два поверхи із збереженням загального стилю оздоблення.

У центрі фасаду – триарковий портал входу, підкреслений двома симетричними ризалітами по боках. Між колонами з лабрадориту, під готичним склепінням стелі (вона ж – підлога балкону), знаходяться 3 масивних дверей, сприйняття яких, однак, полегшує прикрашення їх скляними шибками з декоративними ґратками.

Двері липського замку – Арабського будинку. Таку назву ця вишукана двоповерхова будівля з наріжною вежею-куполом отримала завдяки оформленню фасаду в романському стилі. Її, для родини дворянина Миколи Ковалевського, збудував у 1911–1913 роках архітектор Павло Альошин.

Для комфортного проживання в особняку були створені усі умови. Цікавинкою будинку є те, що при плануванні була передбачена окрема кімната-купе, яка нагадувала подружжю Ковалевських про їхнє перше знайомство, що відбулося у поїзді. Проте обставини склалися так, що родина мешкала у своєму замку менше 7 років, і у 1920 році емігрувала за кордон. Опісля будівлю займали дорожньо-транспортний відділ ДПУ Південно-Західної залізниці, Міністерство закордонних справ України, нині – Президентський фонд Леоніда Кучми «Україна».

Парадний вхід під декоративною аркою архітектор Альошин облаштував з боку сучасної вулиці Пилипа Орлика. Над входом римськими цифрами зазначено «MDCCCCXII» – «1912» – рік спорудження будівлі. Масивні дерев’яні двері прикрашені художньо кованим металом.

Ці двері можна побачити, прогулюючись «самой фантастической улицей в мире» – Малопідвальною. Так її у своєму романі «Біла гвардія» назвав Михайло Булгаков.

Подвійні двері ведуть до прибуткового будинку, який збудовано у 1896–1897 роках за проєктом архітектора Миколи Гарденіна. Стиль – історизм з елементами неоготики. Це прослідковується в оформленні порталу навколо зовнішніх дверей, а також світлика, який, ймовірно, був колись повністю прикрашений вітражем. На жаль, сьогодні напівкругла його різьблена частина безжально замазана фарбою. Верхня частина дверей автентична, нижня – нова. За цими дверима знаходяться ще одні, внутрішні, таким чином, двоє дверей утворюють тамбур при вході до парадного.

До будинку з башточкою на початку вулиці Ярославів Вал, особняка Михайла Підгорського, ведуть такі двері-брама. Охороняють вхід два крилатих чорти, а за порогом досі можна побачити вітальний напис «Salve», тобто «Здрастуй».
Одна з найвідоміших пам’яток старого Києва збудована як прибутковий будинок за проєктом інженера Миколи Добачевського у 1896–1897 роках у романо-готичному стилі. В історії цієї будівлі були і комерційні заклади, і сінематограф, і комунальні квартири. Сьогодні ж вона стоїть майже пусткою і потребує реставрації. Час від часу сюди водять екскурсії, на яких можна побачити залишки вишуканих інтер’єрів – кахляні груби, ліпнину. Цікаво, що на першому поверсі діє церковна галерея.
Двері Караїмської кенаси на вулиці Ярославів Вал. Цю надзвичайно красиву будівлю в мавритансько-арабському стилі для київських караїмів проєктував не хто інший, як відомий архітектор Владислав Городецький. За ініціативою і коштом глави общини, «тютюнового короля» Соломона Когена та його брата Мойсея, протягом 1898–1902 років велося будівництво цієї вишуканої споруди.
Двері кенаси автентичні. Завершення латунних ручок оформлені у вигляді сталактитів (якими колись щедро був прикрашений інтер’єр). Вони перегукуються із сталактитовим склепінням арки-ніші над дверима авторства не менш відомого скульптора Еліо Саля, який займався оздоблювальними роботами, використовуючи новий тоді будівельний матеріал – цемент.

Сьогодні це Будинок актора, в якому відбуваються вистави, концерти та проходять художні виставки.

Навпроти Караїмської кенаси знаходяться два красивих прибуткових будинки підприємця та власника кінних заводів Леоніда Родзянка. В одному з них, збудованому першим у 1907–1908 роках архітектором Миколою Яскевичем, мешкав сам Родзянко з родиною.
Фасад будівлі можна довго розглядати. Безумовно, особливу увагу привертають парадні двері з голівкою янгола над ними. Їхній декор, на відміну від оздоблення вхідного порталу, де в рослинних ліпних орнаментах зазначена монограма-вензель «ЛР» (ініціали Леоніда Родзянка), є більш стриманим. Головною окрасою дверей є гра ліній, що плавними переплетіннями обрамляють засклені поверхні та глухі пласкі тафлі. Можливо, завдяки цьому монументальні двері не сприймаються важко, вони витончені та легкі.

«Родзинкою» будинку Родзянка є збережені в інтер’єрі гвинтові сходи, барельєфи, дзеркала, помилуватися якими доволі легко, якщо придбати квиток на виставу театру «Сузір’я», який з 1988 року працює у приміщенні квартири колишнього домовласника.

Двері однієї з найстаріших будівель на вулиці Дмитрівській, що пролягає у місцевості Солдатська Слобідка. Будівлю легко впізнати за рожевим кольором, в який пофарбована частина першого поверху, тоді як решта фасаду – вицвілого зеленого кольору. Це – колишній прибутковий будинок купця Михайла Зюкова.
Цікаво, що дата будівництва вказана у трикутничках стулок вхідних дверей – «1903». Такого у Києві ми більше не зустрічали. Автентичні двері головного входу багато декоровані гірляндами, прикрашені різьбленими тафлями, обрамлені арковим порталом. На жаль, зараз їхній стан залишає бажати кращого. Як і стан будівлі у стилі київського ренесансу, що визнана аварійною та потребує ремонту. Протягом вже більш ніж 10 років вона огорожена захисним парканом, тому добре роздивитися двері досить складно.
На фасаді цього колишнього прибуткового будинку на Павловській вулиці виділяються двері. Вони нові, прикрашені різьбленням, декором у вигляді гірлянд з лаврового листя, жіночою голівкою під світликом. Відверто кажучи, самі по собі красиві, але не дуже гармонують з загальним виглядом будинку.
Про сам же будинок відомо не багато. Ймовірно, він був збудований після 1914 року, коли вулицю було переведено до 1-го розряду, тобто, за містобудівними правилами, на ній дозволялося споруджувати лише кам’яні будинки не нижче двох поверхів. Чотириповерховий, з виділеним центральним ризалітом, на фасаді ледь-ледь проглядаються модернові форми з вкрапленням майоліки. Багато років у будинку мешкав український художник-графік Іларіон Плещинський. Саме в його майстерні у Київському художньому інституті навчався інший відомий художник – Георгій Якутович. Працюючи переважно у книжковій графіці, свою руку приклав і до кіно: виступив художником-постановником картин «Тіні забутих предків», «Захар Беркут» та ін.
Мідні позолочені двері Софійського собору є художньою перлиною ХVIII століття при вході до архітектурної перлини України XI століття. Вважається, що створені вони були під час відбудови собору у барокових формах гетьманом Іваном Мазепою (1687–1709 рр.). На місці зруйнованої західної відкритої галереї було облаштовано головний вхід, через який ми потрапляємо до храму і сьогодні.
На дверях, поділених на фільонки, розміщені 6 медальйонів у рельєфних віночках з листя, в яких вміщені ікони із зображеннями архангелів (попарно на лівій та правій стулках): Михаїла – Рафаїла, Єгудиїла – Гавриїла, Варахиїл – Уриїла. Притворна планка між стулками оформлена у вигляді півколони, на якій бачимо чотири крилаті голівки херувимів. Ажурне карбоване оздоблення прикрашає решту дверного полотна. Якщо придивитися, нижня частина дверей трохи відрізняється. Річ у тому, що спочатку двері були нижчими, але після прибудови нартексу наприкінці ХІХ століття західний портал підвищили, тож довелося зробити вищими і вхідні двері. Нижні фільонки оздоблені рослинним орнаментом – квітковими композиціями з лілій.
Справжній витвір мистецтва – двері Посольства Республіки Узбекистан на Володимирській вулиці. Чотиристулкові дерев’яні двері прикрашені етнічними узбецькими візерунками. Вони новенькі, вирізьблені майстром Курбанбаєм Ісмаіловим. Їх бачить більшість туристів, які гуляють Києвом, адже знаходиться будівля на популярному маршруті, що пролягає від Золотих Воріт через Софію до Андріївського узвозу.
У зведеному у 1879–1880 роках архітектором Володимиром Ніколаєвим (з пізнішими добудовами) прибутковому будинку чого тільки не було, хто тільки не жив і не працював: художники Михайло Врубель та Михайло Нестеров, які розписували Володимирський собор, у дитсадку при гімназії, яка тут розташовувалася на початку ХХ століття, вчителювала сестра Михайла Булгакова Віра, а протягом 5 років, з 1967 і до арешту у 1972 році, у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР працював поет, дисидент Василь Стус.
На розі Ігорівської та Братської вулиць стоїть двоповерховий будинок з пірамідальним завершенням даху. З’явився він на Подолі у 1893 році за проєктом того ж Володимира Ніколаєва. Нині є пам’яткою історії національного значення. Добре збереглося оздоблення фасадів і окремих інтер’єрів у стилі ренесанс. Вхідні двері дерев’яні, прикрашені різьбленням.
Будинок відомий тим, що у 1898–1914 роках у ньому жив відомий вчений, батько української археології Вікентій Хвойка. Якраз у 1890-х роках – на початку ХХ століття він проводив археологічні розкопки у Києві на Кирилівській пізньопалеолітичній стоянці, на Замковій та Старокиївській горах; відкрив пам’ятки трипільської, зарубинецької, черняхівської культур в селах, містах Середнього Подніпров’я. Хвойка вважається одним із засновників Київського музею старожитностей та мистецтв – нині Національний музей історії України.
Двері Музею Михайла Булгакова, який знаходиться у двоповерховому будинку № 13 «постройки изумительной» (слова належать перу письменника) на Андріївському узвозі. Булгакови на початку ХХ століття винаймали тут житло на другому поверсі.

Будинок у цегляному стилі на схилі гори Уздихальниця був збудований у 1888 році архітектором Миколою Гарденіним. Парадний вхід розміщений у правій частині, під балконним навісом. Двері оригінальні, збережені, відреставровані, як і весь будинок, у 1989-1991 роках архітекторкою Іриною Малаковою. Їх обрамляють пілястри з канелюрами. Інтер’єри лiтературно-меморiального музею, який діє у цих стінах з 1991 року, вiдтворенi за описом у романі «Біла гвардія» та п’єсою «Дні Турбіних».
Не менш відомими мешканцями цього будинку були архітектор Василь Листовничий, родина якого володіла особняком до 1951 року, і композитор і диригент Олександр Кошиць.

Будинок-пустка навпроти музею Михайла Булгакова привертає увагу своїми красивими старими дверима чи не кожного перехожого, який прямує Андріївським узвозом вверх-вниз. Однак його загальний занедбаний стан викликає невимовний жаль. Двоповерховий головний будинок на червоній лінії вирішено у стилі історизм. Двостулкові двері центрального входу декоровані композицією у вигляді двох портиків з накладними неоренесансними деталями. Над дверима зберігся оригінальний номерний знак.
Це домоволодіння належало багатьом господарям. А починав розбудову у далеких 1879–1880 роках архітектор Павло Спарро, який на замовлення власника спорудив дерев’яний на кам’яному підвалі будинок. Археологічні розкопки на Замковій горі та ймовірність зсувів ґрунту на ділянку на деякий час загальмували розширення садиби. І лише у 1890-х роках вже інший, згадуваний нами у розповіді про будинок на вулиці Отто Шмідта архітектор Андрій Краусс, завершив спорудження головного будинку для нового господаря. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття садибою володів ювелір Йосип Ребенок. Він розмістив у флігелі майстерні, в яких, серед іншого, виконували замовлення для Києво-Печерської Лаври: виготовляли хрестики, ікони, образки, іконостаси, кіоти тощо.

За радянських часів приміщення віддали під комунальне житло. А з 1982 року і донедавна тут розташовувалися майстерні Союзу художників України.

Двері будинку-«терема», колишнього прибуткового будинку купця Андрія Слинка. Вони, прикрашені накладним різьбленням і заскленням, сховані у глибокому арковому порталі. Примітно, що збереглися оригінальні латунні дверні ручки виробництва тульської фабрики І. Субботіна. Авторами збудованого у 1900–1901 роках будинку в русько-візантійському стилі є інженер Микола Вишневський та архітектор Олександр Хойнацький. Цікавим є фасад, рясно прикрашений візерунками цегляної кладки.

Письменник Григір Тютюнник, який мешкав тут у 1960-х роках (про що свідчить меморіальна дошка), залишив такі спогади у повісті «День мій суботній»: «Прокидаюсь я щосуботи од сонця й золота, що, здається, тече крізь вікно з недавно позолочених хрестів на Андріївській церкві. Якщо сонце вже височенько, хрести відбиваються на вицвілих стінах моєї кімнати (я живу тут недавно, ремонту зробити не встиг та вже й не встигну) і ледь помітно тремтять серед сріблястого хатнього пороху. Я дивлюся на хрести і уявляю собі, куди сягала їхня тінь, коли сонце тільки-но зійшло. А сягала вона, це я недавно бачив, аж на дальні, вкриті молоденькою зеленню приподільські кручі, на яких з ранку до вечора гасає дітвора з м’ячем: кручі ті найраніше зустрічають весну. Потім тінь усе коротшала й коротшала, доки не зникла поміж старовинними будинками на Узвозі, тихій вуличці, вимощеній бруківкою, мабуть, ще за руських князів».

Як бачимо, просто звернувши увагу на двері, ми можемо дізнатися багато цікавого про місто, доторкнутися до доль людей, які жили і творили в ньому. Любімо Київ, відкриваємо його таємниці, бо він того вартий!