Звук трембіти лунає… у Києві

Звук трембіти лунає… у Києві
Киянин Дмитро Філімонов улітку вивчився грати на традиційному карпатському інструменті — бойківській трембіті і тепер хоче заснувати в столиці ком’юніті трембітарів
…Погодьтеся: майже всі розвідки журналістів про якусь карпатську традицію (чи вівчарство, ткацтво, вишивка, чи традиційний спів) закінчуються приблизно однаково. Усі ми, подивовані чиєюсь унікальною майстерністю, зрештою кажемо про те, що традиція вмирає, бо нема кому її передавати — адже з гірських сіл молодь виїжджає у великі міста чи за кордон.
Киянин Дмитро Філімонов у цьому сенсі порвав стереотипи — він так сильно захотів стати адептом давньої карпатської традиції гри на трембіті, що кілька разів з’їздив на Закарпаття, знайшов майстра, який робить інструмент саме зі смереки-“громовиці”. Тоді почекав, доки той знайде час і таки виготовить йому трембіту, — і тепер збирає друзів у Києві та трембітає на імпровізованих концертах, записує треки і збирається вступити до Міжгірського професійного ліцею, де вчать робити трембіти.
“Це непередаване відчуття, коли бачиш реакцію людей на звук трембіти. Таке враження, що цей звук з іншого простору й часу. Байдужим не лишається ніхто” – каже Дмитро про свої концерти-імпровізації.

В ексклюзивному матеріалі для Укрінформу — про унікальний випадок передачі традиції та те, як бажання одного завзятого хлопця може цю традицію відродити.
Ми з Дмитром познайомилися влітку саме під час його трембітових пошуків. Киянин шукав майстра в карпатській Верховині і просив поради й контактів. І от за три місяці у фейсбучній стрічці я вже побачила його імпровізований концерт — моїй радості за наполегливого чоловіка не було меж! Згодом вирішила розпитати Дмитра про експеримент — не щодня ж стрічаєш людину, яка взяла собі за мету заграти на трембіті і досягла цілі!

Звісно, перше, про я спитала у Дмитра — чому трембіта? А друге – чому захотілося вивчитися грати на ній саме на Закарпатті (адже в Україні більш відомий майстер-унікум Михайло Тафійчук з Івано-Франківщини)? Хоча, разом з тим, саме на Міжгірщині до недавнього часу проводили фестиваль “На Синевир трембіти кличуть”, присвячений традиції трембітання.

• Річ у тім, що я понад 5 років освоюю духові інструменти, непогано граю на трубі. Трембіта — також із цієї групи інструментів, це, по суті, та ж сама труба, але вона дерев’яна, а не мідна, вузька і довга. Оскільки Карпатами я часто і багато їжджу, й останнім часом — саме на закарпатську Верховину, на Міжгірщину, де живуть мої друзі, і ще — я дуже люблю традиційні всякі штуки, то саме на Міжгірщині якраз влаштував собі такий квест — із пошуку майстра, що виготовить мені трембіту.
• На самому початку я погано уявляв, скільки нюансів треба врахувати, якщо справді хочеш знайти гарний інструмент, – каже Дмитро Філімонов. – Мій друг Женя Карпатич, який живе в селі Річка на Міжгірщині, повідомив, що, перепитавши місцевих, знайшов для мене трембіту — 1989-го року виготовлення. Приїжджай, каже, це шедевр! Я приїхав. Але трембіта виявилася потрісканою через свій вік і майже не звучала. Тобто, це була цінна стара річ, але не для гри.

Я шукав далі. Поставив собі мету знайти майстра. Гуглив, питав у місцевих — і в результаті знайшов двох майстрів. Один із Річки, майстер з діда-прадіда, другий — самоучка, живе в Міжгір’ї, але виготовляти трембіти його вчили ще старі трембітарі. Це Василь Фурдь, “широко відомий у вузьких колах”, — кажуть саме про таких.

Я поніс майстру Фурдю свою трембіту 89-го року, він сказав, що то хіба сувенірна річ, зроблена на скору руку, грати на ній не можна.

Я ще до зустрічі з ним знав, що треба шукати інструмент, зроблений не зі звичного дерева, а з громовиці — тобто, смереки, в яку поцілила блискавка. А вже Василь пояснив згодом, що ця смерека-громовиця має бути не розпиляна, а розколота, тоді волокна деревини ідеально з’єднуються і в результаті трембіта дає унікальне звучання.

• Словом, ми з майстром домовилися, що він зробить інструмент для мене, – розповідає далі Дмитро. – Чоловік він специфічний і важкий до контакту, але майстер — золоті руки! Він показав мені трембіти, які є в нього. Коли я взяв до рук ці інструменти, був вражений. Фурдеві трембіти — легенькі. Інші інструменти, які я пробував, викликали відчуття, що для гри на них треба 1,5 року в тренажерку ходити. А тут трембіта важить 3 кг, суха, дзвінка, тонка. Краса!

Василь Фурдь справді робить їх лише зі смерек-громовиць. Він викладає в місцевому лісотехнікумі і має контакти з лісівниками, вони добре знають, де є такі дерева, куди влучають блискавиці. Тобто, цей майстер має достатньо потрібного матеріалу. Це надзвичайно важливий нюанс, бо якщо порівняти громовицю і звичайну смереку — різниця, як кажуть, як між небом та землею. Ну і ще — Фурдь вичищає деревину так, що вона аж просвічується, тому інструмент такий легкий.

Ми домовилися, що він зробить інструмент мені за місяць, але вийшло навіть раніше. Я забрав її, заплативши 5 тисяч гривень.

• У процесі свого трембітарського квесту дізнався, що трембіти бувають двоякі — гуцульська та бойківська, – розповідає Дмитро Філімонов. – Бойківська трембіта — більш розширена на кінці, має діаметр часом до 10 см. Через кожні 10-15 см інструмент має “замки” – спеціальні з’єднання, і не криється зверху берестою. Ну а гуцульська трембіта тонша, не має замків і обмотана берестою. Але найважливіше для мене було те, що ці інструменти різняться звуком. Бойківська дає такі потужні низькі звуки, тваринні, якісь первинні — наче в хащі реве олень чи лось. Хоча на ній можна і високі ноти взяти. А гуцульська трембіта більш дзвінка, високі ноти гарно видає, але мені здалася пискливою. Словом, мені ближчий саме такий низький тембр трембіти. Тому й зупинився на бойківській.

Цікавлюся у Дмитра, де ж він грає на трембіті в Києві. Адже це інструмент гір: традиційно грали на трембітах вівчарі, які так ділилися новинами з колегами на інших полонинах, або ж скликали отару. Також на Верховині раніше трембітами повідомляли про смерть — з одного кутка села на інший. Тобто, це інструмент, який вимагає простору. А в щільно забудованому Києві з цим проблеми.

• Так, справді, варіантів для трембітання у Києві небагато, – погоджується Дмитро. – На вулиці, скажімо, просто так не заграєш. Але ми з друзями знайшли закинутий завод “Тетрапак”, там в одному з ангарів класна акустика, таке відлуння — якийсь космос! Там і тренуюся, там влаштовуємо концерти, – каже Дмитро.
• Більше я граю для себе, мені подобається перебувати в цьому звукопросторі, який створює інструмент. Також нещодавно з одним хлопцем почали записувати треки зі звуками трембіти, дуже цікаво виходить. А ще дуже подобається, як на трембітання реагують люди, які приходять мене послухати. Таке враження, що цей звук вводить у якийсь транс, він справді має таку магічну силу, ти ніби в стані польоту. Словом, кому не покажу інструмент — 100% захвату! Для всіх це щось таке рідне, наше, українське, плюс – воно ще й справді має таку силу будити генетичну пам’ять, – ділиться відчуттями музикант.
• Зараз думаю про те, аби ще кілька разів з’їздити на Закарпаття. По-перше, треба повчитися традиційної гри у старих музикантів, у них інші прийоми, цікаве звуковидобування. А по-друге, думаю купити ще кілька інструментів — вони ж усі звучать по-різному. Тоді вже можна буде влаштовувати справжні концерти.

У цьому сенсі мені шкода, що в Карпатах лишилося так мало майстрів, з ким можна порадитися, поговорити, отримати консультації, навчитися… Традиції вже майже нема. Дуже шкода, що в нашій державі ніхто її не підтримує. Зі самими майстрами важко йти на контакт, треба бути наполегливим, комунікативним і добрим психологом: люди закриті. Крім того, треба розуміти, що майстри цим постійно професійно не займаються, переважно, вони на заробітках у сезон, а майструють, коли є час удома.
Знаю досвід Швейцарії, там є схожий інструмент — альтгорн, теж має 3-4 м у довжину, але інша технологія, є навіть академічні варіанти. Так от, у Швейцарії — ціле ком’юніті (спільнота — ред.), багато майстрів, клуби, вони влаштовують концерти. Один горн коштує від 3 тис. євро. А в нас і трембітарі наче є, і майстри інструментів є, але це нікому не потрібно. Тому власне, мені руки сверблять започаткувати таке ком’юніті прихильників трембітарства. Зараз хочу добре опанувати інструмент, а тоді піти в Міжгірський професійний ліцей, де вчать робити трембіти. Збираюся написати директорові, аби зарахував на навчання.

Крім того, кількох хлопців я вже надихнув. Тому в наступний трембітовий квест на Верховину поїдемо разом — шукати старих майстрів і музикантів.