Щодня спротиву створює для України найкращі умови на переговорах, щоб гарантувати наше майбутнє – звернення Президента.

Київ 08/03/2022 Ворота України

Понеділок. Вечір. Ви знаєте, ми звикли казати: понеділок – день важкий. У країні – війна. Тому щодня – понеділок.

А зараз звикли до того, що такий – щодня та щовечора.

Сьогодні 12-й. 12-й вечір нашої боротьби. Наш захист.

Ми всі на місцях, усі працюємо.

Кожен там, де має. Я у Києві. Моя команда – зі мною. Тероборона – на місцях. Військові – на позиціях. Наші герої! Лікарі, рятувальники, транспортники, дипломати, журналісти…

Усе. Усі ми воюємо. Всі ми робимо внесок у нашу перемогу. Яка обов’язково буде. Силою зброї та нашої армії. Силою слова і нашої дипломатії… І силою духу, яка є і першою, і другою, і кожного з нас.

Погляньте сьогодні на нашу країну.

Чаплинка, Мелітополь, Токмак, Новотроїцьке та Херсон. Старобільськ. Всюди люди захищали себе, хоч у них немає зброї.

Але це наші люди, тому зброя у них є.

Вони мають хоробрість. Гідність. Отже, і здатність вийти і сказати: я тут, це моє, і я це не віддам. Своє місто. Свою громаду. Свою Україну.

Кожен українець та кожна українка, які вчора, сьогодні та завтра протестуватимуть проти окупантів, – герої.

Ми кричимо на окупантів разом із вами. Ми стоїмо на площах та вулицях разом з вами. Ми не боїмося разом з вами, коли окупанти відкривають вогонь і намагаються розігнати всіх.

Ви не відступаєте.

Ми не відступаємо.

А той, хто повторював: «Ми один народ», точно не розраховував на таку реакцію.

На півдні нашої країни розгорнувся такий національний рух, такий потужний вияв українськості, якого там на вулицях та площах ми ще не бачили. І яке для Росії – як страшний сон.

Вони забули, що ми не боїмося автозаків та палиць. Не боїмося танків та кулеметів. Коли на нашому боці правда. Як зараз.

Маріуполь та Харків, Чернігів та Суми. Одеса та Київ. Миколаїв. Житомир та Коростень. Овруч.

Ми знаємо – ненависть, яку ворог приніс із обстрілами та бомбами в наші міста, не залишиться там. Не буде жодного сліду від неї. Ненависть це не про нас. Тому від ворога не буде жодного сліду. Ми все відбудуємо. Ми зробимо наші міста, які окупант руйнував, краще ніж будь-яке місто в Росії.

Енергодар. Чорнобиль. І інші місця, де варвари просто не розуміють, ЩО вони хочуть захопити. Що вони хочуть контролювати. Ваша робота, сумлінна робота на критичних об’єктах – це справжній подвиг. І ми його бачимо. Ми за нього щиро вдячні.

Українська армія має позиції. Завдає ворогові надзвичайно болючі втрати.

Захищає.

Контратакує.

Якщо потрібно – може помститися. Обов’язково. За кожне зло. За кожну ракету та бомбу. За кожний зруйнований цивільний об’єкт.

Сьогодні у Макаріві на Київщині вони обстріляли хлібозавод. Старий. Вдумайтесь у це – обстріляти хлібозавод. Ким слід бути, щоб таке робити? А щоб зруйнувати ще одну церкву – на Житомирщині. Церква Різдва Пресвятої Богородиці, збудовану у 1862 році.

Це НЕлюди.

Була домовленість про гуманітарні коридори. Чи спрацювала вона? Замість неї спрацювали російські танки. Російські “гради”. Російські міни. Вони навіть замінували дорогу, яку погоджували для підвезення продуктів та ліків нашим людям, нашим дітям до Маріуполя.

Вони знищують навіть автобуси, які мають вивозити людей. Але… При цьому вони роблять так, щоби відкрився невеликий коридор на окуповану територію. На кілька десятків людей. Не так у Росію, як до пропагандистів. Прямо до них на телекамери. Мовляв, хтось рятує. Просто цинізм. Просто пропагування. Нічого більше. Жодного гуманітарного сенсу.

Сьогодні відбувся вже третій раунд переговорів у Білорусі. Хотілося б сказати – третій та фінальний. Але ж ми реалісти. Тому ми говоритимемо. Наполягатимемо на переговорах, поки не знайдемо спосіб сказати нашому народу: ось як ми прийдемо до світу. До світу.

Ми маємо усвідомлювати, що кожен день боротьби, кожен день опору створюють для нас найкращі умови. Сильну позицію. Щоб гарантувати наше майбутнє. В світі. Після цієї війни.

Окрім загиблих людей та зруйнованих міст, війна залишає знищеними та прагнення, які колись здавались надважливими, а зараз… Вже й не згадуєш про них.

Майже три роки тому, як тільки відбулися вибори, ми зайшли до цієї будівлі і одразу почали планувати переїзд. Я мріяв переїхати з Банкової. Разом з урядом та парламентом. Щоб розвантажити центр Києва і взагалі – переїхати до сучасного, прозорого офісу – як і належить прогресивній демократичній європейській країні.

Тепер же я скажу одне: я залишаюся тут.

Залишаюся у Києві.

На Банковій.

Не ховаючись.

І нікого не боюсь.

Стільки скільки потрібно, щоб перемогти в цій нашій Вітчизняній війні.

Сьогодні я підписав указ про нагородження державними нагородами України 96 українських героїв – наших військових.

Серед яких…

Нагороджуються орденом Богдана Хмельницького другого ступеня:

Майор Сак Олександр Олександрович. Командир механізованого батальйону, який вступив у бій з батальйонною тактичною групою ворога і переміг завдяки раціональному підходу до ведення бою та нестандартній тактиці.

Капітан Силівакін Ростислав Олександрович. Командир механізованого батальйону, який успішно боровся з переважаючими силами супротивника, звільняючи українські міста та села на Сумщині.

Нагороджуються орденом Богдана Хмельницького третього ступеня:

Лейтенант Лозовий Ігор Сергійович. Діючи у складі групи, зупинив колону ворожої техніки у кількості близько 150 одиниць, що рухалася у напрямку траси Житомир – Київ. Знищено.

Лейтенант Потуремець Віталій Вікторович. У бою виявив зразкову мужність і холоднокровність, знищуючи колону техніки супротивника поблизу міста Києва. Був поранений.

Нагороджується орденом «За мужність» третього ступеня:

Майстер-сержант, командир автомобільного взводу Барилюк Валентин Вікторович. Завдяки його хоробрим діям та особистої рішучості танковий підрозділ вчасно отримав пальне та вийшов з оточення, дорогою знищуючи ворога.

Усі 96 наших героїв – як ці п’ятеро!

Наша подяка – всім військовим.

Наша подяка – Збройним Силам України!

Наша подяка – безмежна.

Слава Україні